Промприлад Історія заводу — Промприлад
Підприємство котрому понад 115 років.

Сучасна історія появи заводу розпочалась із 1905 , а як промислова зона на території сучасного заводу існували виробництва ще із XVIII ст., коли тут були засновані ковальський та слюсарні цехи.


Не дивно, що підприємство, яке в різні часи мало назви: «Станіславський машинобудівний завод», «Станіславприлад», «Геофізприлад», «Промприлад»; завжди називали «кузнею кадрів». У свій час завод акумулював значну частину виробничих та інтелектуальних ресурсів. міста, формував середовище робітників та інженерів, які піднімали інші значні франківські підприємства: «Арматурний завод», «Карпатпресмаш, «Радіозавод» чи згаданий вже «Позитрон».


Безсумнівно, «Промприлад» був визначальним для формування міста. Навіть трохи символічно, що й розташований він у самому центрі Івано-Франківська. На цій таки території, поміж теперішніми вулицями Коновальця, Мельника, Сахарова та Січових Стрільців понад сотню років тому народжувалися виробництва, з яких пізніше й сформувався приладобудівний завод. Таких було три: фірми «Край», «Фама» та ваго-механічний заклад Вацлава Майора.


Підприємство «Край» вперше згадується в документах 1905 року і є найстарішим попередником «Промприладу», Його засновник - Юзеф Льоренц, З 1910 року фірма належить Ришарду Яворському, а в документах згадується під назвою «Р. Яворський і сини. Фабрика машин "Край". Пізніше вона переходить у спадок до трьох його синів: Казімежа, Ернеста й Леона. До початку Першої світової війни кількість працівників коливалася від 19 до 28. Підприємсво виготовляло вуличні ліхтарі, приводні пристрої для млинів, різноманітні ливарні вироби: для каналізацій, залізниці» печей, кухонь тощо. Наймасовішою продукцією «Краю» були залізничні гальмівні колодки. Після війни фірма переживала не найкращі часи, товару фактично не випускала. У тогочасних документах є інформація про кількаразову реконструкцію «Краю».


Фабрика Вацлава Майора заснована 1914 року незадовго до вибуху Великої війни. Підприємство спеціалізувалося на виготовленні та ремонті механічних ваг: вагонних, автомобільних, аптекарських. Хоча фабрика: майора була найменшою із трьох фірм, з яких пізніше утворився завод, продукція її була найбільш технологічною. Зазначимо, що на етапі створення завод (майбутній «Промприлад») продовжував лінію фабрики, позаяк спеціалізувався на вагах.


Третє з підприємств, що стали основою для «Промприладу», це «Фабрика машин і арматур Ф. Весели. Ливарня заліза, фосфористої бронзи і металу», заснована 1920 року. Пізніше до офіційної назви додалося ще «Еатпа», що слід розуміти як «fabryka maszyn» (з польської - «фабрика машин»). Фірма спеціалізувалася теж здебільшого на литві та його механічній обробці.


Цікаво, що каналізаційні люки із написами «R.Jaworski і synowie. Stenislawow» та «Fama» Й досі можна знайти у Франківську. Перші є на вулиці Грушевського, на перетині вулиць Драгоманова і Франка, на початку вулиці. Козланюка та багатьох інших місцях в центрі міста. Каналізаційні люки виробництва «Fama» трапляються рідше, аніж «Kraj», але сьогодні їх ще можна побачити, скажімо, на площі Міцкевича чи на початку вулиці Низової, біля входу на територію фортечної галереї «Бастіон».


Багато інформації про ці підприємства можна почерпнути із книги «100. років історії - 100 років праці» (Б. Гаврилів, М.Головатий. Івано-Франківськ. - Івано-Франківськ Тіповіт, 2005), виданої із нагоди ювілею заводу. Звідти ж знаємо, що всі три підприємства були невеликими, жодне з них навіть у часи найбільшого розквіту чисельністю не перевищувало 80 працівників. Пік їхнього розвитку припадає на 20-гі роки ХХ століття, Підприємства переходять від використання парової машини до двигунів внутрішнього згоряння. З появою загальноміських електростанцій підприємства відмовляються від власних електрогенераторів і використовують централізовану енергію.


Б. Гаврилів та М. Головатий зазначають, що хоч вищезгадані фірми й не були лідерами у своїй галузі в Польщі, але й задніх не пасли. Використовували не лише верстати польського виробництва з Катовіце, Лодзі, Познані але також і з Берліна, Відня; фрезерні - навіть зі Сполучених Штатів Америки. Частина обладнання цих фірм була і власного виробництва. В першу чергу - це заточні верстати.


У другій половині 30-х років спостерігаємо розквіт трьох підприємств, їхні економічні показники пішли вгору. Чисельність працівників, обсяги виробництва зростали. Нарощувався парк обладнання.


1939 року на територію Галичини увійшла Радянська армія. Найчастіше говорять про «об'єднання підприємств» з подальшим утворенням приладобудівного заводу, однак на практиці все було дещо складніше. У книзі спогадів польського публіциста й перекладача Тадеуша Ольшанського. «Колись у Станиславові» (видавництво «Дискурсус», Брустурів, 2016 р.) який народився і до 39-го року мешкав у Станіславові, знаходимо досить детальну інформацію про фірму «Край», зокрема й про її долю в час приходу радянської армії. Ольшанський жив поблизу помешкання Яворіських, дитиною часто бавився у них на подвір'ї, бував у майстерні, тому описує те, що бачив, або ж почув з перших уст.


Ветерани заводу С. Цеглінський та Д. Ганусяк, які трудилися там із 1944 року, розповідали історикам Гавриліву та Головатому, що колишні власники підприємства, брати Яворські й за радянської влади працювали за верстатами, мали учнів, а після війни виїхали до Польщі.


Про те, як розгорталися події на підприємствах В. Майора та «Фама», не маємо настільки детальної інформації, як і про долю їхніх власників. Але так чи так, виробничі потужності потрапили під націоналізацію.


Сучасна історія “ПРОМПРИЛАДУ”

3 1939 року почалася реорганізація підприємств за радянським зразком. У праці Б. Гавриліва та М. Головатого знаходимо відомості, що секретар Станіславського обкому КП(б)У М. Груленко доповідав у травні 1940 року на партійному з'їзді в Києві: «На підприємствах робота організована за радянською системою, підвищено виробничі завдання, впроваджено погодинний робочий день». А це, між іншим, означало, що робочий тиждень ставав на дві години довший, ніж за Польщі. Тоді фактично утворили вагономеханічний завод. Подальше його становлення затримала Друга світова війна. Завод відновив свою роботу після звільнення міста від німецьких військ 27 липня 1944 року.


Після війни на заводі працювали два цехи: токарний і ваговий, а також три майстерні з ремонту ваг. 1947 року завод освоїв ремонт фрезерних верстатів і виробництво газових пічок.


1949 року завод перейшов у підпорядкування головного управління сільгоспмашинобудування Міністерства місцевої промисловості УРСР. Завдяки цьому він отримав цільову промислову програму і почав випускати водяні насоси для тваринницьких ферм, колгоспів і радгоспів.


У той час на території сучасного «Промприладу» розвивалося два підприємства: окрім вагомеханічного заводу був ще машинобудівний. 1956 року їх об'єднали у Станіславський машинобудівний завод.


Наступного року (1957) на заводі створили ремонтний та інструментальний цехи, реконструювали ливарний.


Однак завод не міг далі розвиватися в напрямку машинобудування. Здебільшого, через його розташування у центрі міста. Бракувало нових територій для розбудови, а також туди неможливо було підвести залізничні та під'зні шляхи, необхідні для транспортування великої кількості металу. Тоді керівництво країни прийняло ключове для заводу рішення - розвивати його у приладобудівному напрямку.


Лічильники газу та інші прилади.

За жовтня 1959 року Станіславський машинобудівний завод перейменували на «Сганіславирилад».


Уже до 1960 року припинено виробництво автомобільних ваг та водяних насосів. Зате підприємство освоїло нову продукцію - газові лічильники. Це були визначальні для заводу прилади зони залишились такими й донині: базувалися на досвіді й розробках заводу «Київприлад», кількох провідних працівників та інженерів, серед яких Володимир Креховецький, відрядили до столиці переймати досвід. Невдовзі з'явився перший тазовий лічильник вироблений в Івано-Франківську РС-100. Надалі асортимент розширювався і завод зайняв провідні позиції цієї ніші в СРСР. І досі Державний еталон об'єму та обсмної витрати газу розміщений на території «Промприладу».


Детально переломний момент переходу на виробництво газових лічильників описала журналістка Христина Сороктей у документальній повісті «Папороть цвіте восени» (видавництво «Карпати», Ужгород 1968 р.), присвяченій трудовому шляху почесного грохадянина Івано-Франківська Креховецького Володимира Григоровича, що був першим директором та: однісю з найбільш знакових постатей заводу.


1962 року, у зв'язку з перейменуванням обласного центру, нову назву отримує також підприємство «Івано-Франківський приладобудівний завод» На той час він вже випускав глибинні манометри МІ МТ, лічильники газу диференційні манометри ДМ-3537 і ДКО-3701.


Варто підкреслити і симбіоз приладобудівного заводу та університету нафти газу. Останній започаткований у Івано-Фраківську 1963 року як філія Львівської Політехніки. Та вже з 1967 року він працює як окремий вищий навчальний заклад. Теперішній Івано-Франківський національний тежнічний університет нафти і газу - це альмаматер більшості інженерного ядра «Промприладу».


Протягом б0х років збудовано кілька нових корпусів заводу. 1969-го площа його виробничих та адміністративних приміщень перевищує 50 тис. м. Протягом 60-70-х років поступово збільшується асортимент продукції. Зокрема це й прилади для нафтової промисловості: пластометри манометри, термометри, пульти для контролю буріння, консистометри. Важливим етапом для того часу було також виробництво білетно-касових апаратів ТО, а також механічних обчислювальних машин «Онега».


Сучасному користувачеві ці пристрої здалися би щонайменше дивними, однак вони були продметом гордості працівників заводу. Ось як говорить. про «Онегу» колишій начальник Конструкторського бюро Марко Путько:


У період 1971-1975 років завод освоїв виробництво ряду електронно-обчислювальних приладів, зокрема це модулі «Мир», плати друкованого монтажу, комплекси електричних засобів регулювання ГСП, які постачалися для хімічної, нафтової, металургійної, а також енергетичної промисловості.


У 70-х роках налагоджено випуск глибинних і диференційних манометрів для нафтової промисловості, останніх - для автоматизованого управління виробництвом. Окрім союзних республік продукцію заводу експортують до 26 країн світу. Бували навіть і курйозні випадки:


«ГЕОФІЗПРИЛАД»

1982 року відбулася чергова реорганізація підприємства. На базі Івано-Франківського приладобудівного заводу та його філії в селищі Солотвино створили Івано-Франківське виробниче об'єднання «Геофізприлад».


Окрім традиційних приладів для нафтогазової промисловості підприємство запускає виробництво електроніки, зокрема - системи автоматизованого управління технологічним процесом АКЕСР, «Реміконт», «Ломіконт», Ця продукція широко застосовується у промисловості Радянського Союзу, для багатьох вона є символом новітніх технологій. Однак нині прогресивність цих пристроїв виглядає скоріше міфом.


Поряд із приладами, з 1972 року завод починає виготовляти так звані товари народного вжитку: парасолі, господарські сумки, автомобільні решітки, Мабуть найбільше запам'яталися парасолі. Вони були якісні, надійні, мали важкий міцний металевий механізм.


Якщо повернутися до другої половини 80-х - «Геофізприлад» тоді переживав свій золотий період.


Завод був не просто місцем роботи. Тут було власне радіо, газета, власна футбольна команда, хор, танцювальний і театральний колективи «Промприлад» став середовищем, яке об'єднувало однодумців не лише у виробництві, а й спорті, мистецтві, чи навіть у громадянській і політичній площині.


Про те, що більшості було тут комфортно, свідчить і те, що люди працювали на заводі цілими сім'ями. Це ставало предметом гордості.


Знаний франківський журналіст Мирослав Бойчук починав свою кар'єру на приладобудівному заводі. Спершу працював у багатотиражній газеті, пізніше основною його роботою стало заводське радіо. Спогади тільки найкращі.


Здавалося б, завод, що давав комфортні й стабільні на той час місця праці, мали б наповнювати лояльні до радянської системи люди. На практиці - далеко не завжди. «Промприлад» концентрував значну частину інтелектуального середовища міста. Тут працювали люди, які пізніше виявлять себе як активні громадські діячі, історики-краєзнавці, політики. Чи не найяскравішою такою постаттю був історик Михайло Головатий, один із найавторитетніших знавців Івано-Франківська, співавтор книжки «Сто років історії. Сто років праці». В інтерв'ю газеті «Галичина» (27 липня 2010 року) він розповідає:


Також наприкінці вісімдесятих на «Промприладі» сформувався осередок.


Народного Руху України. Його головою став Михайло Головатий. Надалі це середовище було помітним стрижнем антирадянських ініціатив у місті.


До 1994 року завод був державним підприємством. Далі він пішов шляхом приватизації і нині це Публічне акціонерне товариство «Івано-Франківський завод "Промприлад"».


© Всі права захищені 2021
зв’язатись із консультантом







    Please prove you are human by selecting the Key.

    ×